Покаяння ‑ духовна реанімація.

У сучасній практиці сповідь в абсолютній більшості випадків звершується як підготовка до таїнства Причастя. Але слід пам’ятати, що це окреме священнодійство.

Сповідь або Покаяння є Таїнство, в якому християнин, каючись у своїх гріхах і сповідаючи їх перед священиком, отримує через нього від Бога прощення гріхів, зцілення їх наслідків і сили для особистої боротьби зі своїми гріховними пристрастями. Для здійснення Таїнства потрібні дві умови:

1) розкаяння у гріхах і сповідь перед священнослужителем;

2) прощення гріхів священнослужителем, який має від Бога владу прощати їх.

Господь заснував Церкву для нашого спасіння. У ній людина знаходить усе, дароване Господом для цього. Але для того, щоб скористатись цими благодатними дарами потрібне внутрішнє особисте переконання у необхідності спасіння, потрібне бачення своєї життєвої катастрофи, і причини її – своєї гріховності. Гріх розлучає людину з Богом і Його Церквою, що власне і сталось у житті праотця Адама. У таїнстві Покаяння відбувається примирення людини з Церквою, про що можна почути у розрішальній молитві. У цьому сенсі таїнство Покаяння деколи називають другим Хрещенням. Адже і одне і друге вимагає від людини відречення від гріха і боротьбу з ним.

Що ж таке – гріх і чим він страшний?

Зазвичай, під цим поняттям прихожанин храму розуміє заборонений вчинок, деяку провину, яка вимагає прощення зі сторони Бога, щось на зразок провини дитини перед батьками, за яку достатньо лише сказати «Вибач!» і відразу забути про інцидент. Але насправді, шкода від гріха набагато страшніша.

“Гріх є беззаконня”, — говорить апостол Іоанн Богослов (1 Ін. 3: 4). Тобто, гріх – це вчинок, що твориться всупереч законам єства, на яких тримається усе матеріальне і духовне. Це вільний, або невільний вчинок, який порушує порядок життя людини у світі і травмує людину духовно і тілесно. Так завжди буває коли йти всупереч закону. Якщо ми одного разу вирішимо харчуватись не плодами земними, а самою землею – закони нашого організму швидко поставлять нас на місце – ми захворіємо. Якщо ми вирішимо прогулятись з вікна дев’ятого поверху, ми підпадемо під дію закону тяжіння і подорож наша закінчиться швидко і трагічно, причому байдуже, що ми будемо думати чи кричати під час падіння – ані прохання, ані погрози, ані заглиблення в себе ніяк не вплинуть на швидкість нашого польоту і його фінал. Якщо довго дивитись на Сонце – можна осліпнути, якщо заснути на морозі – замерзнеш, якщо збирати усі гриби без перебору – рано чи пізно отруїшся. Ми живемо у прекрасному світі, однак, варто порушити установлені Творцем закони – і біда не змусить себе чекати. Безпечне життя нам гарантує лише знання і дотримання цих законів. З деякими законами ми можемо познайомитись ціною гіркого досвіду, деякі можна порушити, як саперу – лише раз. Саме тому з раннього дитинства ми постійно чуємо заповіді батьків: не чіпай – це гаряче, одягни шапку – на вулиці холодно, будь чемний – уникнеш конфліктів і тебе поважатимуть; і лише послух дає нам шанс дожити до повноліття повноцінними.

Життя християнина, як і життя дитини – суцільні заборони, але огорожа Заповідей Божих, за яку не можна заходити, водночас захищає від лютого звіра набагато страшнішого за вогонь чи мороз. «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі», ‑ застерігає Спаситель (Матф.10:28). Життя згідно волі Божої залучає людину до гармонії, до блаженного спокою, душевного і тілесного благополуччя, а згодом до блаженства і безсмертя. Порушення волі Божої веде до спотворення краси світу, нищення природи, і псування самого життя собі й ближнім. Апостол Яків пише: “Вчинений гріх породжує смерть” (Як. 1: 15).

Чому саме сповідь?

Досить часто християнин, який розкаявся і навіть покинув якийсь гріх страждає від його наслідків роками, а деколи, і усе життя. І проблема тут не у тому, що Бог не хоче прощати, а в тяжких духовних травмах, які потребують серйозного і тривалого лікування. Таке душевне лікування без сторонньої кваліфікованої допомоги неможливе, і отримати його можливо лише у Церкві. Поза Церквою, навіть якщо людина щиро засмучується через свої грішні справи, — звільнення від них просто ніде взяти.

Тут криється відповідь на запитання: навіщо треба йти до храму, і розповідати священику про гріхи, хіба недостатньо покаятися в душі, перед Богом?

Вочевидь, недостатньо. Господь дав владу прощення гріхів не самій людині, а Церкві в особі апостолів та їхніх наступників, тобто єпископів і пресвітерів. Спаситель каже їм: «Прийміть Духа Святого; кому гріхи простите, простяться, на кому залишите, залишаться» (Iн.20:22,23). З цих священних слів ми бачимо, що священнослужитель повинен вислухати сповідь грішника і, оцінивши усі моменти, подати прощення і звільнення від гріховного тягаря. У цьому контексті Таїнство покаяння можна назвати другим хрещенням.

Саме так. Адже нині багато людей, які охрещені у дитинстві, через недбальство батьків, через спокуси світу живуть по за Церквою, нічого не знають про Бога і абсолютно байдужі до спасіння своєї душі. Дар Хрещення у них занедбаний. Коли така людина раптом відчуває поклик до віри, вона приходить до Церкви через покаяння. Але і для постійного прихожанина храму, який, як і усяка людина, грішить, покаяння є поверненням у дім Отця Небесного, адже усякий скоєний гріх робить людину блудним сином. До речі, притча про блудного сина – чудовий образ розкаяння грішника.

Шлях до примирення з Богом лежить через душевні і, часто, тілесні страждання – чоловік усвідомлює свій жалюгідний стан – сам без Бога, душа спустошена, гріх все більше і більше руйнує усі сторони його життя; він відчуває себе як блудний син, який «…радий був насититись ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому» (Лк.15.11-32). Відчуття докору сумління, душевні страждання – це знак того, що людина ще не втратила людську подобу, що її душа ще не холодний труп. Але це ще не благодатне покаяння – це лише біль душі. Добре знайома нам і ненависна біль є необхідною для нашого виживання у світі, – вона звертає нашу увагу на здоров’я, примушує нас шукати лікаря і тратити значні кошти на лікування. Хоча так буває не завжди, адже так не хочеться визнавати себе хворим. Дуже часто при перших симптомах болю ми намагаємось відволікти себе сильними враженнями, застосовуємо обезболюючі препарати, дехто від хвороби ховається за алкогольним дурманом. Подібним чином, і при духовному болі людина намагається відволіктись різними захопленнями і хобі, заглушити голос совісті децибелами на гучних вечірках, з головою кидається у ігри, екстрим, блуд і наркотично-алкогольний дурман.

По-своєму намагався врятуватись від безжальних мук совісті Іуда зрадник, який «розкаявся і повернув тридцять срібняків первосвященикам і старійшинам, кажучи: «Згрішив я, видавши невинну кров», однак, пішов та й повісився. Повністю замкнувшись на болю, який роздирав його, він не усвідомив головного – причина таких мук навіть не в тому, що він «видав невинну кров», а у тому, що залишився сиротою – без Учителя, без Господа, без Отця.

А варто було лише відвести очі від себе нещасного і пригадати притчу про іншого зрадника, який також узяв срібняки і покинув батька заради земних насолод. Блудний син жорстоко страждав, але його навернення розпочинається з повернення до тями. У церковнослов’янській Біблії буквально так і сказано: «в себе же пришед…». Він збагнув, що саме страшне у його ситуації, і разом з тим, причина усіх бід – це розрив з отцем, у якого навіть раби мають надлишок хліба.

Здавалося б як просто виявити гріх і розкаятись у ньому – потрібно лише звернути увагу на свої життєві негаразди, і не затримуючись на них, дослідити, – Що Я зробив не так? Рецепт простий і водночас складний, адже варто лише подумати про причину якоїсь своєї проблеми, як одразу знайдеться десяток винуватців, серед яких себе точно не побачиш.

Як же налаштувати себе на покаяння і сповідь?

Передусім потрібно зрозуміти, що, як і будь-яка добра річ, покаяння не властиве для людини від природи. Каятись потрібно вчитись, а навчання має на увазі труд і поступовість. У рамки нашої рубрики не вмістити усього вчення Церкви про покаяння, та й неможливо духовно вирости лише слухаючи повчання, як не можна навчитись їздити на велосипеді прочитавши інструкцію. Найкраща духовна наука – це життя по уставу Церкви. А ще відомо ‑ мудрий учиться на чужих помилках, тому варто вказати на ті помилки, яких найчастіше допускаються люди, котрі приступають до Сповіді.

Перша проблема – незнання своїх гріхів. Властива для невоцерковлених людей, які приходять до храму дуже рідко. Основні теми сповіді: Не вбив, не вкрав…, Тяжких гріхів немає – все як в усіх. Якщо відкинути банальний обман, то причиною такого «блаженного» незнання є відсутність досвіду духовного життя. Варто лише взяти найменше зобов’язання для духовної праці, як з’являться і лінь, і роздратування. Апостол Іоанн Богослов навчає: «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди! Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1Iн.1:8,9).

Наступна небезпека чатує на тих, хто зробив перші кроки церковного життя. Такі вже встигли з жахом взнати про ті гріхи, з якими прожили усе життя. Хочеться якнайшвидше позбавитись їх усіх, але які вони є, як їх назвати? Про це можна прочитати у збірничках на зразок «Тисяча і один гріх», де перераховані усі мислимі гріхи. Однак тут виникає ризик перетворити сповідь на формальність: достатньо лише прочитати перелік гріхів, і вони прощені. Така сповідь радше схожа на «звіт про виконані гріхи». Хоча на певному етапі воцерковлення списки гріхів необхідний і ефективний засіб науки покаяння, все ж не слід забувати, що на сповіді необхіде щире розкаяння у скоєному.

По-третє, потрібно розділяти сповідь гріхів і духовну бесіду. Не слід на сповіді описувати сімейні перипетії, розповідати про життя родичів, чи детально описувати свій похід до магазину. Сповідати потрібно те, в чому дорікає совість – чи то справа, слово, думка або сердечна схильність. Сповідатися завжди потрібно повно, нічого не приховуючи, не боячись і не соромлячись, мовляв, “що про мене батюшка подумає?”. Для священика гріхи — це не новина, він усе це чув сотні разів. Священик,скажу вам, завжди радіє, коли бачить щиру сповідь, і відчуває до християнина, який кається, любов, приязнь і велику повагу, тому що потрібні мужність і воля, щоб зізнатись у своїх гріхах.

Справи, за які нам дорікає совість, потрібно сповідувати завжди; слова — коли вони перейшли до розряду справ, наприклад, коли ми когось словом образили чи осудили. Для помислів буває достатньо того акту внутрішнього покаяння, про який сказано вище; помисел відійшов, і його не треба згадувати. Але якщо він згадується сам, якщо він настирливий, не відходить і зранює совість, то потрібно його сповідати, прагнучи при цьому виявити його причину. Що стосується вчинків чи звичок, то сповідаючи їх, чоловік повинен мати рішучість і готовність залишити гріх, деколи навіть відразу після сповіді. Так, наприклад, той хто зраджує законну дружину ще до сповіді повинен набратись рішучості і розірвати незаконний зв’язок. У протилежному випадку про звільнення від гріховних пут не може бути і мови, а сама сповідь перетворюється на блюзнірство.

Де і коли сповідатись?

Розібравшись з внутрішніми аспектами покаяння, відшукавши у нашому повсякденному житті неподобства, як очевидні, так і непомітні ми вирішуємо розкрити своє серце у Церкві перед Господом. Залишилось вибрати лише місце і час, де пройде ця духовна хірургія.

Місце сповіді – це, однозначно, храм. Той храм, куди ми зазвичай ходимо. Дуже добре коли ми сповідаємось у одного священика; у такому випадку з часом між священиком і прихожанином формується певний зв’язок. У прихожанина з’являється довіра до пастиря, а священнослужитель уже не лише вислуховує набір гріхів невідомої людини, а може дати пораду, направити хід сповіді, допомогти, або ж просто поспівчувати їй.

Що стосується часу сповіді, то сповідатись потрібно тоді, коли відчувається потреба, бажано, не зволікаючи і не відкладаючи на потім. Адже у гріхів є властивість забуватись, входити у звичку. Нові і невластиві для нас гріхи, якщо, не дай Боже, ми їх скоїли, потрібно сповідати якнайскоріше, не зволікаючи з покаянням, тому що ворог може наставити безліч перешкод, щоб затягнути наш прихід на сповідь, щоб вкинути нас у смуток і відчай.

Деякі віряни ходять до сповіді виключно у дні посту, коли легше звершити говіння, тобто підготовку до Причастя. Але слід зважати на те, що у передсвяткові дні постів у храмах, а особливо у храмах міських дуже багато бажаючих посповідатись. Буває що виникає потреба у загальній сповіді, оскільки персонально вислухати таку кількість сповідників фізично неможливо. У такому випадку можна підійти в кінці сповіді, якщо священик буде вільніший, а можна обмежитись на цей раз загальною сповіддю, а бесіду з духівником перенести на інший день, менше завантажений.

При воцерковленні наша участь у Таїнстві Покаяння стає більш-менш регулярною. Зазвичай, за традицією нашої Церкви, воно буває перед Причастям. Хоча бувають випадки, коли людина хоче якомога швидше посповідати гріх, а до Причастя не підготувалась. У такому випадку про це слід сказати священику, і він скаже коли приступити до таїнства Причастя.

Результатом сповіді є прощення гріхів і подолання складних наслідків гріховності, це те що у церковній практиці називається «відпущення», тобто звільнення, і «розрішення», тобто розв’язання життєвої заплутаності християнина, який кається. Із самого цього видно, що після правильно побудованої і проведеної сповіді людина повинна відчувати духовне і душевне полегшення. Якщо ж після сповіді людина почувається ще більше заплутаною і заблудлою – потрібно звернути увагу на свою підготовку до сповіді, порадитись з досвідченим священиком і знайти причину цієї проблеми.

Сповідь на дому.

Також, слід згадати про сповідь немічних людей на дому. Коли по хворобі чи старості християнин не може відвідати храм, він може покликати священика додому, для того щоб приступити до Сповіді і Причастя. Часто родина звертається у храм, для того щоб причастити своїх тяжко хворих, часто уже помираючих членів сім’ї. Це дуже хороший і благочестивий звичай, але потрібно мати на увазі наступне: хворий повинен бути при свідомості, розуміти, що з ним відбувається і мати бажання і можливість приступити до таїнства. Тому не можна дотягувати стан хворого до агонії, коли ані сповідь, ані причастя уже не можливі.

Leave a comment