(пам’ять 27 жовтня)
Преподобний Нікола був сином чернігівського князя Давида Святославича і онук Святослава Ярославича, який заснував велику Печерську церкву в Київській лаврі. При народженні своєму Нікола був названий княжим ім’ям свого діда і, ймовірно, з дитинства став називатись під зменшувальним ім’ям Святоша (що тоді було в звичаї, наприклад Станіслав – Станіша, Добислав – Добиша). При хрещенні Святослав названий був Панкратієм. По досягненні повноліття він одружився (дружина його називалася Анною) і мав дітей; одна з його дочок була в заміжжі за св.Всеволодом, псковським князем (див. 11 лютого). У 1097 році Святослав-Панкратій був луцьким князем, але в тому ж році, обложений Боняком і князем Давидом Ольговичем, добровільно залишив м.Луцьк та виїхав до Чернігова, де володів землями. Поселення Пакул і Навоз зі своїми околицями на березі р. Дніпра належали князю Святославу-Панкратію і згодом були віддані Києво-Печерській лаврі, яка довгий час володіла ними. Влаштувавши благоустрій своєї дружини і дітей, князь вирішив залишити славу і багатство, честь і владу свого земного князювання заради вічного Царства Небесного і прийшов до Печерського монастиря. 17 лютого 1106 ( 1107) року він прийняв чернецтво з ім’ям Нікола (Микола).
Насамперед святий князь досяг успіху в чесноті послуху, «бо три роки, ‑ пише блаженний Симон, ‑ він провів у поварні, працюючи на братію, своїми руками рубав дрова для приготування їжі, часто носив воду з берега Дніпра на своїх плечах. Дізнавшись про таку працю Ніколи, брати його, Ізяслав і Володимир, хотіли відлучити його від такої справи; але тоді істинний послушник зі сльозами просив дозволити попрацювати ще одне літо на братію. Він трудився на поварні в продовж ще одного року зі старанністю і благоговінням. Після цього випробування він, як вправний і досвідчений, був приставлений охороняти монастирські ворота, де пробув три роки, нікуди не відходячи, крім церкви. Звідси він був узятий для служіння при трапезі.
Таке велике смирення колишнього князя було справою надзвичайною, тим більше, що св.Нікола перший з князів постригся в чернецтво і добровільно прийняв на себе важкі труди, які вважалися принизливими для княжого достоїнства. Родичі, особливо брати св.Ніколи, всіляко намагалися повернути його у світ, але блаженний інок виказав непорушність характеру і терпляче переносив докори від своїх рідних за рішення вести життя безмовного послушника. Брати зробили спробу подіяти на смиренного інока через одного лікаря, на ім’я Петро, який жив у миру при святому Ніколі. Він пішов у монастир за своїм господарем, але труднощі монастирського життя змусили його знову повернутися в світ. Цей лікар часто відвідував свого колишнього господаря і нерідко переконував його залишити обитель або послабити свої подвиги, але його умовляння залишилися марними; мало того, він згодом сам прийняв чернецтво. Одного разу цей лікар сильно захворів, і преп. Нікола молитвою своєю врятував його від смерті, сказавши, однак, що життя його буде недовгим. Після того Петро став внутрішньо змінюватися, згодом зважився бути ченцем і, як і передрік блаженний, скоро помер.
А блаженний князь Святоша подвизався ще 30 років, не виходячи з монастиря. Пройшовши благочинно всі ступені послуху, він з благословення ігумена наклав на себе подвиг безмовності і став шукати свого спасіння в тиші. Послухавшись ігумена, він насадив своїми руками при своїй келії сад і ніколи під час свого чернецтва не був бездіяльним, але завжди в руках своїх мав працю, а в устах ‑ Ісусову молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Нічого не споживав він, окрім невеликої кількості їжі від загальної монастирської трапези. Коли святий князь отримував гроші, то вживав їх на прикрасу храму, на купівлю книг ( бо любив книжне читання) або роздавав убогим. На свої кошти він побудував у монастирі храм Святої Трійці і лікарняну церкву в ім’я святителя Миколая, свого небесного покровителя. Перед кінцем життя прп. Нікола іноді залишав келію і виходив у світ в якості громадського діяча. Так у 1142 році прп. Нікола, на прохання великого князя Всеволода Олеговича (1139-1146) примирив чернігівських князів з їх братами.
14 жовтня 1143 року, після 36-річного перебування в Печерській обителі, преподобний помер. На поховання його зібрався весь Київ, багато проливали сльози над ним, а особливо оплакували кончину його брати Володимир і Ізяслав. Вони просили ігумена надіслати хрест, який носив на собі св. Нікола, і багато дали золота в обитель на пам’ять про нього.
Незабаром по смерті преподобного Ніколи сильно захворів князь Ізяслав. Ігумен надіслав йому волосяницю преподобного; великий князь надів її на себе і негайно отримав полегшення від хвороби. Ізяслав після цього не переставав носити волосяницю, ходив у ній на війну ‑ і залишався цілий. Після преподобного Ніколи, за заповітом, в монастирі залишилося багато книг. Мощі його спочивають в Антонієвих ( Ближніх печерах). Преподобному Ніколі є особлива служба.
Цікаво, що у Києві території, якими володів майбутній чернець князь Святоша і до сьогодні називаються Святошино. 17 лютого 2006 року, з нагоди 900-річчя прийняття князем Святославом монашеського постригу з ім’ям Нікола у Святошинському мікрорайоні Києва було відкрито меморіал (скульптор Євгеній Деревянко).
____________________
Блаженний Симон, закінчивши свою повість про Ніколу Святошу, говорить іноку Полікарпу слова, корисні і для нас: «Ти ‑ що подібне зробив? Багатство чи залишив? Але у тебе не було його. Славу, чи що? Але ти не володів нею. Ти з бідності перейшов до знаменитості і щастя. Подумай про цього князя. Подібного йому ніхто з князів не зробив; ніхто з них волею не пішов у чернецтво: Поправді – він найвище руських князів…»